Історія товариства «Україна — Індія»

Товариство «Україна-Індія» — найстарша громадська організація в Україні, що сприяє всебічному розвитку українсько-індійських культурних зв’язків та народної дипломатії з 1991 року.

Товариство «Україна — Індія» зареєстровано 10 липня 1991 року, тобто ще за півтора місяці до проголошення незалежності України!

Дружба з Індією ще за часів Радянського Союзу була одним з важливих напрямків державної політики. Україна займала у здійсненні цих зв’язків одну з провідних позицій. Питома вага внеску України в побудову великих індустріальних комплексів Індії становила 35-40 %. Україну в Індії знали й шанували. Очевидно, саме тому Індія однією з перших визнала 1991 року незалежність України.

1982 року в Києві побувала Прем’єр-міністр Республіки Індія Індіра Ганді. У період горбачовської перебудови до столиці України приїздив Посол Індії в СРСР. Його зустріч з молоддю відбулась у великому залі КПІ, мова йшла про йогу. У залі на 600 місць зібралося набагато більше людей. Лекція з демонстрацією вправ, яку готував В. І. Ничипорук, відбулася з великим успіхом.

Утворення товариства

До розпаду СРСР, в рамках Українського товариства дружби і культурного зв’язку з зарубіжними країнами (УТДЗ), функціонувало українське відділення Товариства радянсько-індійської дружби, відповідальним секретарем якого на той час був Ігор Сергійович Пасько (в майбутньому — Посол України в Пакистані). З 1985 р. на цю посаду було призначено Валентина Володимировича Адомайтіса (невдовзі — другий Посол України в Індії). Саме він 1987 року, перебуваючи на посаді заступника начальника відділу країн Азії, Африки і Латинської Америки УТДКЗ, брав активну участь у процесі автономізації, спрямованому на відокремлення громадських організацій дружби від диктату Москви. У той час УТДКЗ очолював голова правління Василь Павлович Оснач, який доручив В. В. Адомайтісу створити відокремлене від Москви Українське товариство дружби «Україна-Індія» (далі «Товариство»), зібрати зацікавлених людей та організації — «колективні члени», сформувати з них актив, виділити членів Правління, забезпечити необхідні «погодження в інстанціях», розробити статут і зареєструвати його в Міністерстві юстиції України.

Ставлення до Індії в Радянському Союзі базувалося на традиційній історичній взаємній симпатії українців та індійців, широкій поінформованості людей про дружні зв’язки з цією країною, популярності індійських фільмів, проведенні року Індії (1987) у форматі великого Всесоюзного фестивалю, який було присвячено 40-річчю незалежності Республіки Індія і 70-річчю Жовтневої революції. По всій території Радянського Союзу відбувалися концерти індійських співаків, танцюристів, музикантів, в кінотеатрах і по телебаченню демонструвались індійські фільми, до Індії направлялись так звані «творчі колективи» з представників Союзних Республік СРСР, які пропагували «радянській спосіб життя» через демонстрацію митцями, зокрема й України, різних жанрів мистецтва-пісень, танців, балетного мистецтва, музичних творів тощо. Такі візити завжди вітались індійською аудиторією в різних куточках великої Індії.

В Києві теж було організовано дві виставки, присвячені цим подіям. Одна з них відбулася в Київському педагогічному училищі № 2, де активно працював клуб інтернаціональної дружби індійських і українських студентів під керівництвом Устінової В. Ф. Друга — в центральних магазинах «Іноземна література» зі стендами, присвяченими фестивалю «СРСР — Індія», а також в магазині «Поезія» — велика виставка, в яку увійшли експозиції картин Миколи та Святослава Реріхів, плакати, фотовиставка про життя простих людей Індії, звучала індійська музика. Щоденно її відвідували сотні киян і гостей міста.

Здавалося б, що на цій хвилі популярності буде легко виконати поставлене завдання. Але, як згадує Валентин Володимирович, «моя робота була пов’язана із проходженням багатьох бюрократичних процедур. Численні листи надсилались до всіх інстанцій, органів влади, організацій, підприємств тощо, з їхніми представниками проводилися переговори з приводу їх залучення до діяльності Товариства та керування ним». Далі були погодження з партійними інстанціями. Цей процес тривав кілька років. Дозвіл-погодження (хоч і не на усі бажані кандидатури) і реєстрацію було нарешті отримано. На першому у 1991 році засіданні правління Товариства українсько-індійської дружби обрано рекомендованого тодішнім керівництвом України голову Олененка Юрія Олександровича, який на той час був міністром культури України.

Напередодні проголошення незалежності України, влітку 1991 року В. В. Адомайтіса було запрошено на державну службу до Міністерства закордонних справ України і він не міг більше обіймати посаду в Товаристві. Він підготував усю документацію з перереєстрації з Товариства українсько-індійської дружби на Товариство «Україна-Індія» і передав її активу, а саме Устіновій В. Ф та Ничипоруку В. І.

Головною метою нової громадської організації стало об’єднання зусиль громадян та організацій України, прихильних до Індії, в налагодженні зв’язків у різних сферах, сприяння і зміцнення всебічного співробітництва і дружби між громадянами України та Індії, взаємне ознайомлення з історією, культурними традиціями, досягненнями в галузях науки, освіти, спорту обох країн. Товариство сприяло встановленню широкого діалогу між громадськістю Україні та Індії, розвитку людських контактів і обмінів. Особливо важливо це було на початку діяльності, коли Товариство слугувало важливою ланкою зв’язку з Посольством Індії в Україні, кординатором спільних дій та заходів.

Перший голова товариства

Першим головою Товариства «Україна — Індія» (1992-1995) було обрано Ничипорука Володимира Івановича — завідувача відділу реабілітації Українського центру спортивної медицини Міністерства охорони здоров’я, президент асоціації «Рух за здоровий спосіб життя».

Саме з ним громада набирала силу і розгортала свою діяльність в Україні. До складу першого правління цієї організації увійшли: В. Адомайтіс, В. Ничипорук, В. Устінова, С. Наливайко, Ю. Шилов, О. Рижей, С. Врацька, Олег і Леонід Павлови, подружжя Бруків, Сергій і Аліна Ципляєви, та інші. В цей період базою Товариства стала середня школа № 137, де Устінова Валентина Федорівна працювала заступником директора. Саме тут було створено перший сходознавчий клас з викладанням мови гінді, курсу з індології, працювали групи з йоги, індійського танцю, проводились цікаві зустрічі, свята, виставки та ін. Паралельно в гімназії № 1 (на той час з вивчення китайської мови) відкрили клас з вивчення мови гінді, яку взялася викладати випускниця Ленінградського університету Катерина Довбня, а в Київскому університеті імені Тараса Шевченка з почину Степана Івановича Наливайка 1995 року набрали першу групу студентів, де гінді викладав сам Степан Іванович — єдиний фахівець в Україні з мови гінді.

Відкриття посольства Індії в Україні та діяльність першого посла

17 січня 1992 року в Києві почало працювати Посольство Індії на чолі з першим Надзвичайним і Повноважним Послом Республіки Індія в Україні паном Судгіром Тукарамом Деваре. Товариство запросило пана Посла і представників Посольства Індії на святкування Дня Республіки Індії у школі № 137. Там відбувся великий концерт за участю учнів, студентів, які вивчали гінді, танцювального колективу, центру йоги. Михайло Кривчук, один із перших учителів індійського танцю в Україні, представив цікаву програму. Товариство зміцніло завдякі матеріальній підтримці асоціації «Рух за здоровий спосіб життя», змогло частково спонсорувати проведення виставок, свят Дівалі, Холі, Дня Республіки, фестивалів.

Створення жіночого клубу «Камальва»

З почину дружини Посла пані Геми Деваре та відповідального секретаря Товариства Валентини Устінової 24 квітня 1993 р. відбулось перше засідання україно-індійського жіночого клубу «Камальва», об’єднавши в назві дві квітки: індійський лотос («камаль» мовою гінді) і українську мальву. Таке поєднання визначило завдання цього міжнародного клубу. На своїх зустрічах жінки знайомились з сімейними традиціями, звичаями і обрядами, особливостями виховання дітей, взаємовідносинами між чоловіком і дружиною, батьками і дітьми в Україні і Індії. Разом з індійськими жінками відвідували музеї, брали участь в майстер-класах з українського та індійського розпису, демонстрували національний одяг.

Особливо запам’яталась яскрава подія — постановка спектаклю в Українському домі за сценарієм пані Геми про кохання індійського студента і української дівчини, їхнє весілля, приїзд індійських родичів. В цій виставі взяли участь індійці та українці. Спектакль мав успіх у глядачів.

До складу «Камальви» увійшли жінки різного віку, фаху, рівня освіти, з різними долями, але з бажанням знати більше про життя людей в цих країнах. Серед перших організаторів і учасниць клубу з української сторони були такі знані жінки, як Ніна Россошинська — директор музею декоративно-прикладного мистецтва Києво-Печерської лаври, Тамара Хоменко — директор музею української літератури, Галина Сорока -директор музею історії Києва, Сусанна Каракоз — автор та ведуча радіопередач «Педагогічні роздуми», Тамара Косьміна — віце-президент Міжнародної асоціації етнографів світу, Ольга Лукаш — кандидат історичних наук, Валентина Щербакова — художниця, яка вчила індійських жінок українським розписам, а також вчителі, лікарі, робітниці, студентки, пенсіонерки. З індійської сторони — дружини співробітників посольства, індійських бізнесменів, індійські студентки, аспірантки. Склад клубу змінювався, поповнювався, але у кожної жінки, яка побувала в ньому, назавжди залишилась любов до Індії і України. «Камальва» успішно працює і донині.

Започаткування фестивалю індійського танцю «Ритми радості»

1994 року з почину президента Полтавського міського центру україно-індійської дружби «Шанті» Світлани Грицай та за підтримки Товариства і Посольства Індії відбувся перший фестиваль індійського танцю «Ритми радості» в Полтаві. За ініціативою Товариства він став всеукраїнським.

Візит президента Індії в Україну

Саме Товариство представляло громадськість під час першого візиту Президента Республіки Індія доктора Шанкера Даяла Шарми в незалежну Україну. В Київському університеті імені Тараса Шевченка учні 6-8 класів 137-ї школи показали виставу за мотивами народної казки «Три ведмеді» мовою гінді, що дуже вразило поважного гостя. Пан Президент відкривав для себе Україну.

Розгортання діяльності

З 1995 р. протягом 20 років Товариство очолював Білецький Юрій Олександрович (1995-2016). Під його керівництвом організація дала путівку в життя багатьом коллективам, активно підтримуючи всі ідеї і починання, допомагаючи організаційно і матеріально. В цей період утворено в різних містах України чимало танцювальних шкіл, клубів, студій йоги, започатковано фестиваль індійських фільмів, проводяться громадські слухання, наукові конференції, виставки українських і індійських художників. За підтримки Посольства Індії в Україні наші студенти отримують гранти на вивчення мови гінді, танцювального мистецтва, гри на індійських музичних інструментах, економічних дисциплін в індійських вишах.

Визначні події у діяльності товариства

В 2005 та 2006 роках пройшли міжнародні фестивалі індійського танцю за участю України, Індії, Сингапуру, Франції, Голандії, Швеції, США, Росії, Малайзії.

Значні зусилля Товариство прикладало для організації поїздок школярів, педагогів. Перші обміни відбулись в 1995-97 рр. Це були учні шкіл, в яких вивчалася мова гінді (137, гімназія № 1).

2000 року Товариство підтримало ініціативу проведення І Всеукраїнської науково-практичної конференції індологів на базі НАН України та створення Всеукраїнської асоціації індологів України (ВУАІ), яку очолила Ольга Лукаш.

2002 р. з почину члена правління Олени Рижей — керівника Київської школи індійського танцю «Сарасваті» — була створена Федерація індійського танцю в Україні.

Танцювальні колективи, йога, індологія, культурологія, мова гінді згодом стали активними самостійними напрямками в розвитку дружніх зв’язків між Україною та Індією. Якщо на початку своєї діяльності Товариство слугувало фундаментом і опорою зародження, становлення різних напрямків, колективів з поступовою їх деференціацією в окремі структури, то на сьогоднішній день наше завдання — об’єднання і координація спільних зусиль всіх для досягнення ефективних результатів на шляху розвитку міцних зв’язків між нашими народами.